Загалом 10 команд (п’ять жіночих та п’ять чоловічих) зібралися з усього світу у центрі відпочинку Fenlands на два тижні змагань. Це – гравці з Канади, США, Кореї, Польщі, Швейцарії та України.
Українські команди тренувалися у Латвії, коли на їх Батьківщині розпочалася війна. “Ніхто з нас ніколи не вірив, що в Україні розпочнеться війна. І ось наступного дня ми побачили, що на нашу країну падають перші бомби і артилерійські снаряди”, – сказав Вадим Марченко, скіп української чоловічої команди. “Нам було дуже важко продовжувати тренування, ми взяли пару днів вихідних і були дуже так засмучені. А потім ми зрозуміли, що додому під час війни повернутися неможливо”.
Члени команди вирішили розділилися, приєднавшись до своїх родин у різних країнах Європи. Але Канадська спільнота глухих згуртувалася і зібрала кошти, щоб привезти українські команди до Альберти на змагання. “І ось ми приїхали, і люди були такі щедрі, так позитивно налаштовані по відношенню до нас. Це надихає. Було дуже корисно перестати думати про війну і ми зосередилися на керлінг”, – сказав Марченко, батьківщиною якого є Львів, на заході України. Його батько також перебуває у Банффі, беручи участь у чемпіонаті як тренер-представник. Асоціація спорту глухих Альберти зібрала гроші, щоб привезти українських спортсменів до Банфа. Юстина Грела координує кампанію GoFundMe зі збору коштів для допомоги українським спортсменам під час перебування в Канаді. “Вся ця війна не входить у сферу їхнього контролю, вірно? Вони заслуговують грати, вони наполегливо тренувалися, щоб приїхати на цей захід”, – сказала Грела. “Почалася війна, але це не повинно бути для них перешкодою. Ми хотіли підтримати їх. Спільнота глухих невелика, як у світовому масштабі, так і в національному. І якби ми опинилися в такій самій ситуації, ми шукали б підтримки. І це як раз те, що нам потрібно було зробити. Вони заслуговують на те, щоб приїхати, як спортсмени”.
Керлери розуміють, що в залежності від результату війни це може бути останній раз, коли ці спортсмени виступають під синьо-жовтим прапором України. “Всі ми усвідомлюємо важливість підтримки України. Можливо, це може бути востаннє, коли ми бачимо українську команду на змаганнях”, – сказав голова WDCC Марк Кусяк. Вони тренувалися і заслуговують на те, щоб бути тут”. Коли почалася війна, було так важливо привезти цю команду сюди і підтримати їх, бо якщо це їхня остання можливість виступити на міжнародному рівні? Ми хочемо, щоб вони насолодилися цим досвідом”.
Мешканка Києва Олена Зубарєва – перший номер жіночої збірної України. Її 22-річна донька виїхала з України до Франції. Вона щодня дізнається у друзів у столиці України, чи не ушкоджений чотириповерховий багатоквартирний будинок, в якому вона живе. “Звичайно, це дуже важко, із сім’єю, друзями і так далі. У нас не було багато спілкування, поки ми були тут. І тому вся наша країна просто молиться за мир, ми хочемо миру”, – сказала Зубарєва. “Ми знаємо, що все дуже складно, і тому ми справді сподіваємось на один світ, один мирний світ. Ніхто з нас не хотів цього конфлікту”. І Зубарєва, і Марченко кажуть, що участь у чемпіонаті світу в Банффі дозволяє їм хоча б на кілька хвилин відволіктися від постійної уваги до конфлікту на Батьківщині. “Це корисно, тому що дозволяє мені на якийсь час забути про те, що йде війна”, – сказала Зубарєва. “Це дозволяє мені зосередитися на моєму виді спорту – керлінгу, який мене надихає. Тож ми можемо забути про війну”.
Із 10 українських гравців, які приїхали до Банфа на чемпіонат світу з керлінгу серед глухих, п’ятеро сподіваються залишитися в Канаді, решта повернуться до Європи до родини, але ніхто з них не збирається повертатися в Україну до закінчення війни. Зубарєва та Марченко входять до п’ятірки тих, хто сподівається залишитися в цій країні після закінчення змагань. Члени Спортивної асоціації глухих Альберти допомагають гравцям зорієнтуватись у цьому процесі та організують проживання для тих п’ятьох, хто залишиться.
“Я навіть не знаю, як висловити свою подяку, – сказала Зубарєва, – я просто неймовірно вдячна. У мене немає слів щодо того, що ми приїхали сюди. І всі були такі дружелюбні”. “Люди були такі відкриті, так позитивно налаштовані стосовно нас. Це надихає”, – сказав Марченко. “Ми просто висловлюємо величезну подяку та вдячність за все, що вони зробили. І ми знаємо, що коли почалася ця війна, ми завжди пам’ятатимемо, як сильно Канада нас підтримувала. Так що навіть якщо ми покинемо Канаду і повернемося до України, ви завжди будете у наших серцях”.
Джерело https://calgary.ctvnews.ca/
